Передвоєнний період з 1939-1941 роки ознаменувався приходом на західноукраїнські землі радянської влади. Проте, першими на землі Равщини прийшли німецькі війська, які за період з 1 вересня 1939 року стрімкими контратаками змогли захопити польські землі та підійти в притул до радянського кордону, який проходив поблизу Белжеця Равського повіту.

Однак з приходом німецької влади равчани жодних змін не відчули, адже в цей час діяла домовленість між Гітлером та Сталіном про розподіл земель Польщі. Тож німецькі війська чекали приходу на західну Україну Червної Армії. 17 вересня 1939 року війська Червоної Армії відповідно до таємного протоколу Молотова-Ріббентропа перетнули кордон із Польщею та увійшли у західну Галичину. 20 вересня 1939 року німецька війська поспіхом залишили Раву-Руську та передали владу в місті.

Очевидець цих подій Тихон Лещук, опубліковав у книзі «Замок над прірвою» спогади про це: «1 вересня, коли всі готувалися до нового навчального року, сталося те, про що вже багато людей говорило, але насправді ще ніхто серйозно не вірив і не готувався до великих життєвих перемін. Тим не менше перші налети і бомбардування раптово змінили всю психологію мислення, тим більше, що люди реально відчули на собі нові до тепер невідомі обставини.

1 вересня 1939 року в обідову пору над Равою з’явився літак з двома кадлубами, який називали «драбиною». Це був розвідувальний німецький літак, який летів зі сторони Томашова (з напрямку Корнів) приблизно на висоті 4-5 тисяч метрів. Пролетів у бік Вовковиці. За кілька хвилин після нього з цього ж напрямку (від півночі) вже на висоті приблизно 1-2 км з’явилися 2 літаки-бомбардувальники. Долетівши до межі міста, вони ніби-то охопило Раву в кільце. Один з них скинув якісь два предмети. Небо було дуже чисте без хмар. Я ледве встиг прибігти з-над двору до кухні і вимовити: «Літак скинув летючки», як тут почулися два сильні бомбоудари. Німецькі літаки бомбардували Раву-Руську. Дві бомби впали на подвір’я Косоноцького, що у трикутнику між церквою, божницею і поштою. Другий літак пролетів над залізничною станцією, проте вже згодом, саме там, біля вокзалу (на вістані 40-50 метрів від рейок) посипалося багато бомб меншої сили. Біля будинку Косоноцького утворилися великі ями, у які могли вміститися дві фіри. Сусідні будинки зазнали тріщин.

Перше бомбардування викликало різну рекцію у населення: польські військові зайняли оборонні позиції на мурах, які оточували ЦССГ (Центральна школа прикордонної охорони). Там війська розташували свої ЛКМ, РКМ, ЦКМ (легкі, ручні та важкі автоматичні карабіни). Проте німецькі війська прийшли до Рави щойно за тиждень.

Після бомбардування євреї брали перини і подушки і бігли на поля у бік Вовковиці з надією, що куля чи відламки бомби не пройдуть через перину чи подушку. Одні і другі, тобто також і поляки відчували паніку, закривали крамниці, доми і установи. Зрешто розгубленість панувала всюди.

Польська патріотична молодь, до якої приєднувалися ветерани легіонів Пілсудського, збиралися біля будинку старости і вимагала зброї, щоби захистити Польщу. Їх радикальні гасла, проте викликали розгубленість у керівників міста.

В крамницях щезли основні товари, життєво потрібні для життя. На полицях кооперативів, зрештою і інших крамниць ще були якісь залежані цукерки, взуттєва паста, зубний порошок, паперові вироби тощо. На вулицях панувала метушня. Військові пробиралися на якісь опорні точки для захисту когось від чогось.

Німці зайшли до Рави без єдиного пострілу, не враховуючи двох легких попередніх бомбардувань.

Як вже згадувалося раніше, протягом одного-двох тижнів німецькі війська відійшли за Солокію і Сян, а на їх місце прийшла Червона Армія. В Раві осів комісар Кулигін, а за ним вже йшла регулярна влада, від якої з Рави тікала вся інтелігенція.

Коли в 1939 році до Рави входила Червона Армія чути було страшний гул і брязкіт від потужних залізних тракторів, які тягнули довгі гармати. Солдати виснажені, трималися за довгі шнури, прив’язані до тракторів, полегшуючи собі тим свій пішохід.

В Раві повідкривали школи. До навчання, крім деяких нейтральних  вчителів, які не покинули міста, залучали привезених зі Сходу вчителів. Навчальна система і освітня програми були докорінно змінені. Ідеологія інтернаціонального, комуністичного виховання охопила усі навчальні заклади, починаючи з дитячого садку.

В 1939 році з шкільної програми знято предмет релігії. Тому деякі катехити залишилися без роботи.

Варто тут згадати і записки очевидця подій пароха церкви св.Юрія о.Іллі Блавацького, опубліковані у книзі «Заслання і повернення».

«1939 рік, зокрема кінець весни і літо, був оповитий атмосферою міжнародного напруження – очікування чогось непевного, страшного. І сталося… І.ІХ.1939р. гітлерівська Німеччина об’явила війну Польщі. З першого дня воєнні події розвивались на всіх фронтах з такою ураганною силою, що відразу цілий край огорнула паніка. В Раві-Руській через котру проходила головна сухопутна магістраля і залізнодорожна лінія Львів-Варшава, усі мали можливість обсервувати товпи втікачів, що йшли чи їхали чим попало на схід, в незнане, коби тільки подальше від страшного противника, що і утікачам не давав можливості хоч трохи зупинитись в дорозі, щоб відпочити. Около 16-17 вересня німецькі панцирні війська увійшли в Раву-Руську. Поводили себе підозріло, невиразно. Ніхто не догадувався, що буде дальше. В Раві-Руській зупинились, дальше не йшли. Воєнний комендант видав приказ про надзвичайний стан у місті, взяли заложників, між ними опинився і я. Оголосили приках про здачу усіх радіоприймачів. Дні за днем проходили в повній засекреченій непевності, що ж дальше?

Десь около 24-25 вересня німецькі військові частини зачали помалу відступати назад і пішли щойно тоді слухи, що на їх місце прийдуть радянські війська. Здезорієнтовані люди не розуміли що робиться. Чому? А робилось згідно з договором, що його підписали Рібентроп і Молотов 1939р. в Москві. В свято «Воздвиження Чесного Хреста» 27.ІХ.1939р. радянські воєнні частини, а з ними вся державна радянська адміністрація перебрала владу в місті та по всюди на території Західної України.

Цей день в Раві-Руській був дуже захмарений і з дощем. Політична переміна, нова адміністрація, нові порядки економічні, соціальні, релігійні, політичні до глибини сколихнули усіма людьми, що із-за воєнної хуртовини  найшлись в нових життєвих умовах».

Західна Україна цікавила Сталіна передусім як нове володіння імперії, а також як зона безпеки на її західних кордонах. Водночас, скориставшись сприятливим моментом, сталінський режим прагнув якомога швидше покласти край ненависному йому національно-визвольному рухові українського населення на західноукраїнських землях. Адже в цей час постійно зростала активність Організації Українських Націоналістів.

З приходом до влади країни Рад у грудні 1939 року за рішеннями Президії Верховної Ради СРСР на території Західної України було ліквідовано старий адміністративний устрій утворено шість адміністративних областей: Львівську, Станіславську, Волинську, Тернопільську, Рівненську, Дрогобицьку в складі УРСР. Після цього за радянським зразком тимчасові органи влади замінили виконкоми обласних, районних і сільських рад депутатів трудящих. Причому виконкоми створювалися без самих Рад, оскільки вибори до місцевих Рад відбулись в західних областях лише в грудні 1940 р.

Все це засвідчувало, що новостворені владні структури зовсім не залежали від волі населення, а були лише придатком компартійних органів. В цей час було створену виконком Рава-Руської міської ради. У новостворених областях негайно розпочалися соціально-економічні, політичні та адміністративні заходи з радянізації краю: заборонялася діяльність усіх українських партій, закривалися громадські, культурні, наукові, промислові та кооперативні товариства, установи.

Восени 1939 року з приходом на Галицькі землі Червоної Армії в Раві-Руській було створено тимчасове керівництво в складі трьох осіб на чолі з робочим Г. М. Кулькіним. Було встановлено контроль над діяльністю підприємств, забезпечено довіз для населення продовольчих і промислових товарів. Всю поміщицьку землю розділили між міщанами.

Рава-Руська стала районним центром. Вперше здійснено безоплатне лікування, відкрилася лікарня, поліклініка, жіноча і дитяча консультації. У зв’язку з реорганізацією системи народної освіти в західних областях УРСР в Раві-Руській вперше в історії відкрились українські середня і семирічна школи, а для дорослого населення створено вечірні школи і гуртки. В кінці 1939 року почали працювати дім культури, бібліотека, кінотеатр і інші культурно-просвітницькі заклади.

Одночасно з цими заходами приходила великомасштабна масова депортація населення краю; за даними науковців, з краю було вислано 10 % населення (близько 1 млн. 200 тис. душ). Масова депортація супроводжувалася справжнім геноцидом проти населення.

Низка політичних заходів радянської влади принесла західним українцям покращення їхнього соціального становища. Найпопулярнішими її кроками стали експропріація маєтків польських землевласників з обіцянкою перерозподілу їхньої землі між українськими селянами, державних установ, судочинства; поліпшення медичного обслуговування, особливо на селі.

Вступ Червоної армії викликав неоднозначну реакцію місцевого населення — від повного неприйняття до палкої підтримки. Відразу почалася масова втеча на Захід польських офіцерів, вищих державних службових функціонерів політичних партій та ін. І хоч були серед них ті, хто виїжджав з єдиною метою з'єднатися з рідними, хто не бажав стати мимовільною жертвою воєнного конфлікту, більшість з них штовхала за кордон ненависть до Радянського Союзу й усвідомлення небезпеки можливих репресій. Проте основна частина інтелігенції залишилась і зайняла загалом вичікувальну позицію, сподіваючись на мирне співжиття з новою владою.

Підтримку прихід радянських військ одержав насамперед серед незаможних верств населення. Для ідеологічної дезорієнтації тамтешніх мешканців радянське керівництво вміло використало привабливість гасел національного визволення і соціальної справедливості, під якими здійснювався похід Червоної армії. Тому в багатьох місцях червоноармійців зустрічали хлібом і сіллю, а в окремих містах і селах були зроблені навіть спеціальні вітальні арки, прикрашені квітами, прапорами, лозунгами.

Єдина організація, що чинила опір новій владі,- Організація українських націоналістів (ОУН) - діяла у підпіллі.

В 1940 р. у новоприєднаних західних областях України відбулися дві кампанії виборів – до Верховних Рад СРСР і УРСР та місцевих рад. Було націоналізовано понад 2,2 тис. промислових підприємств, реформовано аграрний сектор економіки регіону. У 1939 році в західних областях УРСР конфісковано понад 2,5 млн. гектарів землі, що належала поміщикам, колишнім державним урядовцям, монастирям. На початку 1940 року було створено понад 180 радгоспів. Були ув’язнені практично всі представники політичної еліти. Наймасовішим видом репресії стало вивезення населення з місць постійного проживання (депортації). В 1940-1941 роках було здійснено чотири масових операцій по виселенню місцевих жителів. Із Західної України і Західної Білорусії було депортовано близько 10% населення.

Сталінський режим не допустив існування тут жодної політичної сили за винятком більшовицької партії. На підставі постанови ЦК ВКП(б) від 1 жовтня 1939 року "Про створення комуністичних організацій на Західній Україні і Західній Білорусії" ЦК КП(б)У здійснив комплекс заходів щодо створення тут первинних партійних організацій і керівних партійних органів, підібрав для роботи в них тисячі комуністів, відряджених зі східних областей України і демобілізованих з військ Українського фронту. Всі українські, польські та єврейські політичні партії, що раніше існували в Західній Україні, змушені були припинити свою діяльність. Частина з них оголосила про свій саморозпуск.

Припинили свою діяльність усі колишні культурно-освітні, кооперативні, фінансово-економічні та інші товариства. Всі елементи громадянського суспільства були в короткий час повністю ліквідовані, а нові громадські організації радянського типу, в тому числі профспілки, комсомол, творчі спілки тощо, являли собою не що інше, як філію партійно-державних органів. Це означало, що політична система на західноукраїнських землях приведена в повну відповідність із тією, що вже існувала на решті території СРСР.

Внаслідок проведених реорганізацій музеїв, бібліотек, клубів і товари більша частина їх взагалі припинила свою діяльність, а нові часто функціонували мало ефективно. На Львівщині замість 22 різних музеїв, існували тут до початку другої світової війни, навесні 1940 року залишилось з яких лише 2 розпочали свою роботу. Всупереч волі науковців було ліквідовано наукове товариство ім. Шевченка, припинили свою діяльність «Просвіта», «Рідна школа», інші національні громадсько-просвітницькі організації.

З небаченими раніше труднощами зіткнулося релігійне життя. Всі церкви навчальні заклади, наукові установи та організації підлягали ліквідації; майно — конфіскації. Вже восени 1939 року припинили свою діяльність Богословська академія, Львівська, Перемишльська, Станіславська єпархія, духовні семінарії, Богословське наукове товариство (всі греко-католицькі церкви). Понад 40 греко-католицьких священиків було депортовано, близько ста змушені були протягом 1939—1940 років покинути свої парафії. Переслідування з боку влади та утисків зазнали також і представники конфесій.

Радянізація Західної України мала наслідком масові депортації широких верств населення. Депортація цивільного як українського, так і польського населення, була проведена радянськими органами у три етапи. В ході першого етапу депортацій, що розпочався 10 лютого 1940 року, із новоприєднаних західних областей у північні райони європейської частини СРСР, в Сибір і Казахстан насильно вивезено 220 тис. осіб. 13 квітня того ж року розпочався другий етап депортацій, в результаті якого з краю було виселено 320 тис. осіб цивільного населення. У червні-липні 1940 року, впродовж третього етапу, було насильно вивезено 240 тис. осіб. На підготовку до виїзду населенню давалося від 30 хвилин до двох годин, дозволялося брати лише одяг, взуття, продукти харчування на один місяць, всього до 500 кг на сім’ю. Перевезення здійснювалося у товарних вагонах під озброєною вартою, оскільки ці люди називалися "ворогами народу”.

Масові репресії проти духовенства продовжилися і після завершення воєнних дій. Після смерті митрополита А.Шептицького розгорнувся тотальний наступ на греко-католицьку церкву. Навесні 1945 року органи НКВС заарештували  митрополита Й.Сліпого і практичну всю верхівку духовенства у Львові, які чинили опір намірам ліквідувати греко-католицьку церкву і встановити панування православної, які були розроблені в Кремлі під безпосереднім керівництвом Сталіна.

Серед заарештованих енкаведистами священнослужителів равщини був декан рава-руського деканату о.Василь Кулинич (1941-1945рр.), о. Ілля Блавацький, який з квітня 1938 року до вересня 1945 року був парохом у Раві-Руській, очолював допомоговий комітет воякам-полоненим, що знаходилися в касарнях біля Вовковиці. Серед заарештованих був і о.Осип Лещук, який у 1921-22 роках був головою Рава-Руської філії «Просвіти».

На згадку майбутнім поколінням про жахливі злодіяння сталінського тоталітарного режиму щодо населення равщини по вулиці Львівській встановлено пам’ятник жертвам большевицько-сталінського терору.