У XVII-XVIII століттях Рава-Руська була центром важливих міжнародних подій. У 1698 році 10-14 серпня тут відбулася зустріч російського царя Петра І, що повертався з Відня на звістку про бунт стрільців у Москві та польського короля курфюрста саксонського Августа ІІ, який йшов у липні з Варшави на Русь на чолі військ проти турецького султана.

Перемовини правителів отримали назву «Равських домовленостей». Зустріч правителів в Раві-Руській була підготовлена попередніми переговорами між Петром і представниками Августа ІІ Бозе в Амстердамі і генералом Карловичем у Відні.

Під час цієї цілком таємної зустрічі правителів вперше обговорювалося питання про створення коаліції з метою відвоювання у Швеції захоплених нею прибалтійських земель.

Про зміст перемовин не підозрювали навіть польські вельможі, які оточували Августа. Обидві сторони були дуже зацікавлені в укладені нового союзу. Для Росії він відкривав перспективу виходу до берегів Балтики, а відповідно і Європи, а Август ІІ розраховував, захопивши Ляфляндію, укріпити своє положення в Речі Посполитій. На знак повного взаєморозуміння правителі обмінялися одягом і шпагами.

Невдача переговорів Великого посольства у пошуках союзників у війні з Турцією спонукала Петра корінним способом переглянути свою зовнішню політику. Після Равських переговорів активність зовнішньої політики різко змінила свій напрямок. Однак дальше усних домовленостей при зустрічі в Раві справа не пішла. Август ІІ ще надто не міцно себе почував на польському престолі, а Петро розумів, що не може розпочати нову війну до закінчення війни з Туреччиною. Переговори про союз проти Швеції відновилися вже у Москві, і закінчилися підписанням 21 листопада 1699 року Преображенського союзного договору.

На дворі Августа в Раві знаходився в той час начальник інфляндських військ Ян Рейнхольд Паткул. Три дні серед прийомів і забав гостили тут обидва монархи, подружилися, склали план військових дій проти Швеції у Північній війні.

Про це докладно розповів сучасник тих подій Іван Станіслав Яблонський, воєвода руський. В мемуарах, написаних у 1728 році і опублікованих у Львівському журналі «Бібліотека Оссолінських» у 1862 році.

У журналі «Київська старина» у 1882 році написано, що король Август спровадив до Польщі Саксонське військо 30 тисяч чоловік. Коли був у марші під Львовом, цар Московський Петро, несподівано для нас, але не для короля примчав з Відня до Рави. Царю Петру І у Відні повідомили, що у Москві проти нього вибухнуло велике повстання. Не знаючи про те, що Шеремєтєв вже придушив повстання, цар поспішно повертався в Москву. Цар знаходився серед своєї свити під іменем простого дворянина і для вигляду навіть прислуговував посланцю, хоча і свої і іноземці добре знали, хто знаходиться під прийнятим incognito; але володарю було завгодно стати товаришем і навіть слугою посланців.

Мій батько в цей час, очікуючи приїзду короля у Львів, закликав туди свого друга, гетьмана коронного Фелікса Потоцького і багатьох сенаторів, панів і військових чиновників. Раптом до нього з’явився саксонський офіцер із власноручно написаним листом короля Августа, в якому про неочікуваний приїзд царя в Раву. Король писав, що постарається втримати царя, і запрошував гетьмана приїхати для побачення з ним. Цікавість і бажання бачити царя у Польщі, особливо такого царя, якого називали чудом серед монархів, змусила панів гетьманів поспішити. Ми зібралися поспішно і пристойно. Сталося це у 1698 році, після свята св.Івана (тобто після 24 червня). За ¼ милі перед Равою гетьмани і супроводжуючі їх пани сіли на верхових коней, їх оточив загін відбірної кінниці до півтори тисячі.

На ринку міста ми побачили королівські палатки, які примикали до єврейських будинків, в яких квартирували цар і король. Король очікував нас в палатках і, поговоривши дещо з батьком моїм, сказав: «Мій гість дещо своєрідний, тому піду запитаю: чи багато осіб він забажає прийняти разом з Вашою милістю?». Повернувшись, король сказав, що цар бажає бачити тільки гетьманів і сенаторів: тому запросили нас тільки 8 чоловік (мене в якості руського воєводи) і король провів нас приватним шляхом через задню вулицю в дім, де зупинився цар. Батько мій сказав вітальну промову на польській мові, подякувавши за честь, надану відвідинами королю і всій Речі Посполитій, і згадав про давню дружбу і союз між обома державами. Під час цієї промови цар ніби дещо відсторонювався. Коли ж мій батько завершив промову, він швидко підійшов і сказав: «Благодарю вашей милости, шосьте брата моего Августа королем обрали»; потім він запевнив нас в дружбі своїй до поляків. Услід за цим король запросив царя і всіх нас присутніх на обід, який був приготовлений у другому будинку. По середині столу сиділи король і цар; останній з лівої сторони, тому що він все таки наполягав на своєму incognito. Біля короля мій батько і всі ми, польські сенатори; біля царя його посланці, а за ним саксонські генерали. За обідом трапилися три події: перша – всі ми до п’яну напилися; друга – цар наказав принести драгунський барабан і виконав на ньому всі сигнали так добре, як би не зумів виконати жоден музикант в армії. Винуватцем третьої пригоди був пан Потоцький, тоді охоронець коронний, а далі воєвода белзький; розсердившись за те, що його не допустили до царя і не запросили до столу (хоча та ж участь спіткала і моїх братів, обозного і хорунжого коронних), він побив пана Пребендовського, керуючого в той час королівським двором. Його насилу заспокоїли тим, що допустили його після обіду в царську кімнату.

Цілий тиждень прожили ми на очах обох монархів, наші ж власні очі були надто слабкі для того, щоб побачити діла, якими займаються вінценосці; вони дуже таємно, без відома Речі Посполитої, трактували тоді про важку війну з Швецією і зобов’язалися діяти спільно. Для того, щоб прикрити свої перемовини слушним приводом, король запросив одних тільки гетьманів, ніби на таємну нараду, мені ж надали честь бути на цій конференції  в якості перекладача, який знає французьку та російську мови. На нараді король скаржився царю на німецького імператора за те, що він без відома своїх союзників, підписав попередні умови миру з Туреччиною в Карловичах, дуже важкі для нас, саме умови, згідно яких кожному визнавалося право на ті області, якими він володів; між іншим ми не заволоділи жодною турецькою областю, а турки зберігали Кам’янець. Потім він запитав царя, які інструкції він дав своїм уповноваженим в Карловичах: чи підписати трактат спільно з імператорм, прийнявши ці умови або продовжувати війну з турками у випадку, коли імператор окремо від союзників укладе угоду тільки від свого імені? – Цар відповів: «Хоч вказаний шлях для мене не шкідливий, бо я заволодів славним приморським місто Азовом і двома турецькими фортецями, які розміщені на Дніпрі: Аслан-керменом та Кизик-керменом, однак, заради любові до брата мого Август і заради інтересів Речі Посполитої, я готовий продовжувати війну з турками, навіть якщо б імператор уклав окремий мир без нашої участі». Все це говорив він, попередньо погодовиши з королем для того, щоб приховати домовлену війну проти Швеції, припускаючи вести її без згоди Речі Посполитої. Закінчив він свою промову запевненням, що він залишиться вірним союзником Речі Посполитої і братом і другом короля Августа і т.ін. Таким чином ми, поляки, не мали і тіні підозри відносо шведської війни і укладеного з королем з цього приводу союзу, поки діло це не вибухнуло два роки по тому.

Поміж тим ми провели цілий тиждень серед п’янства і маневрів саксонського війська, якого від 7 до 8,000 кавалерії і піхоти король зібрав під Равою. Обидва монархи забавлялися щоденно маневрами і потім сильно пили. Цар, одягнутий у просту сіру одіж, страшно бігав по полях під час маневрів. Одного разу в натовпі на нього наткнувся конем конюший гетьмана Фелікса Потоцкого. Цар негайно вдарив його нагайкою. Тоді конюший (не знаю чи впізнав він лице чи ні) оголив шаблю; це ж зробили його товариші і швидко кинулися на нього. Цар біг від них, поки хтось, впізнавши його не крикнув: «Зупиніться, то цар». Цар прибіг, захекавшись до короля, поруч з яким стояли ми з батьком і сказав моєму батьку: «Твої ляхи хотіли мене розрубати!». Батько мій хотів негайно провести розслідування і наказати винних; але цар зупинив його, стверджуючи, що він перший когось вдарив, напевно він не хотів надавати справі розголосу. Мого батька цар без міри полюбив і повторював йому декілька разів: «Якби ти був моїм підданим, то я би поважав тебе і вислуховував, як батька». Мене завжди називав «сусідом» з приводу Білої Церкви, і заради цієї честі я повинен був пити разом з ним горілку, поки від неї не захворів. На кінець, закінчивши приватні перемовини з королем, цар поїхав в королівській калясці, у супроводі своїх візків, направляючись через Литву в Москву, а гетьмани повернулися у Львів, очікуючи прибуття короля.